Історія

Про це донедавна було мало що відомо. У «Моїй автобіо-графії» Павло Михайлович повідомив: «Писати в газетах я почав у Кам’янці на Поділлі 1919 року за підписом Павла Грунського. (Чого я був у Кам’янці, питаєте? Та того ж, що й ви!). Почав з фейлетона».

Доступ до преси доби національно-визвольних змагань 1917-1920 рр., що відкрився з незалежністю України, дав можливість встановити, що в кам’янецьку добу ранньої творчості Павла ГУБЕНКА побачило світ близько 40 творів. Отой фейлетон, з якого він почав, називався «Демократичні реформи Денікіна» і був надрукований 2 листопада 1919 року в газеті «Народна воля». У наступні дні ця ж газета вмістила, ще 5 його фейлетонів: 6 листопада - «Рятуйте», 7-го - «Розмова з міністрами УНР», 11 - «Допекло», 12 - «Ганьба», 14 - «Про велике чортзна-що». Однак більшість творів опублікувала «Трудова громада». 

Десь у час перебування Павла ГУБЕНКА в Кам’янці-Подільському відбулася його зустріч із таким самим початкуючим поетом, гумористом, байкарем Микитою ГОДОВАНЦЕМ. Під впливом одного з літературних диспутів, що проходив у державному українському університеті, ГОДОВАНЕЦЬ опублікував у місцевій газеті байку «Максим і Павло», яка стала популярною в місті, бо читачі вгадували в ній прототипів героїв. Одного разу байку похвалив читач: «Вона буде в нашій українській хрестоматії». Це запам’яталося авторові і лише 1930 року, знову зустрівшись із тим же читачем, Микита Павлович зрозумів, що гарне майбутнє в літературі пророкував йому Остап ВИШНЯ. А чим були наповнені інші дні, тижні, місяці проживання Павла ГУБЕНКА в Кам’янці-Подільському? На жаль, реконструювати події 90-річної давності не так просто.

І ось несподівано пощастило - Сергій ФЕОДОСІЄВ з Києва передав ксерокопію «Спогаду про О. Вишню» Степана РИНДИКА, вихідця із села Заставля, що притулилося із заходу до міста Дунаївці на Хмельниччині, відомого в західній українській діаспорі педагога, журналіста, письменника, який завершив свій життєвий шлях у Чикаго. Спогад побачив світ 1957 року з нагоди першої роковини смерті Остапа ВИШНІ в листопадовому 94-му числі журналу «Нові дні» та проливає світло на цікаві деталі перебування Остапа ВИШНІ в столичному тоді Кам’янці-Подільському. У потязі, що кількадень добирався до місця призначення, всім кинувся у вічі «молодий чоловік, дуже веселий, великий майстер оповідати дотепні історії», урядовець Міністерства шляхів УНР. То був Павло ГУБЕНКО. Степан РИНДИК наводить одну з розповідей Павла Михайловича про «аграрні безпорядки» в с.Груні на Полтавщині, які вчинив він сам.

Автор спогадів не приписує собі якихось заслуг у становленні письменника Остапа ВИШНІ. «Я певен, - твердить він, - що Губенків талант проявився б за всіх і всяких обставин і умов. Раніше чи пізніше він примусив би Губенка взятись за перо, незалежно від того, чи хтось радив йому, чи не радив писати».

Помилково називає РИНДИК газету «Трудова громада», в якій вміщено найбільше творів Павла Губенка, «Українською громадою». Зате достеменно пам’ятає, що була вона есерівською, тобто - «органом Кам’янецької організації Української партії соціалістів революціонерів».  Запам’ятав він і резонансний фейлетон під назвою «Одруження», яким гуморист відгукнувся на польсько-український альянс та інші деталі.

Степан РИНДИК окреслив час перебування Павла Михайловича ГУБЕНКА в Кам’янці-Подільському - зима, початок 1919-го - літо 1920 рр. Але ж кам’янецькі публікації гумориста вміщаються в рамки з 2 листопада 1919 року до 17 лютого 1920 року. Та й Юрій ЦЕКОВ у передмові до чотиритомника творів Остапа ВИШНІ (Київ: Дніпро, 1988) за-значає, що молодому фейлетоністові довелося «напровесні 1920 р. тікати з Кам’янця до Києва». Можна поставити під сумнів ще деякі деталі, наведені в спогаді. Але, погодьмося, що за 40 років з часу зустрічі там, у США, за відсутності джерел помилки можливі. Звичайно, не в суттєвому. А зі спогаду постає образ малознаного Павла ГУБЕНКА, деякі факти доповнюють мозаїку життя і літературної творчості кам’янецького періоду, в чому переконайтесь і Ви, читачу, познайомившись з ним (правопис оригіналу збережено):

З Остапом Вишнею я познайомився в поїзді Міністерства Шляхів УНР під час переїзду з Києва до Кам’янця на початку 1919 року. В цьому поїзді знайшлася невелика купка службовиків, що в часі довготривалого стояння по станціях видала кілька чисел невеличкої газети, де більша частина матеріялу, поза оглядом подій та інформаціями, складалася з гумористики. Спеціяльно звертали на себе увагу передовиці, навмисне писані утертими журналіститичними фразами і так туманно, що не можна було розібрати, про що, власне, мова. Цими передовицями особливо захоплювався Павло Губенко, один із урядовців міністерства. Це був ще молодий чоловік, дуже веселий і великий майстер оповідати дотепні історії. Хто тоді міг сподіватися, що з нього вийде колись неабиякий письменник - Остап Вишня?

Одного разу він оповів нам, як вибухли були «аграрні безпорядки» в селі Груні на Полтавщині, де батько Остапа Вишні служив за управителя маєтку в якогось пана (прізвища не пам’ятаю). «Безпорядки» стались одної ночі під час жнив, а були вони переведені таки самим сином управителя, Павлом Губенком, принаймні з його ініціативи і при його найжвавішій участі.

Тієї ночі дівчата з сусіднього села, що робили в Грунях на полі, не пішли на ніч додому, а лишились спати в економії. Свій нічліг улаштували вони на великій стирті пшениці, ще не скінченій. Дізнавшись про це, Павло Губенко, як тільки настала темна ніч, виліз на стирту і хотів там з дівчатами робити досвідки. Але змучені працею дівчата не мали охоти до такої розваги й рішуче сказали йому забиратись до нечистого. Павло не хотів слухатись і вперто переконував їх, що таки найкраще було б трохи побавитись. Тоді дівчата вирішили скинути його силою на землю. Почалися змагання. Павло бігав по стирті, дівчата за ним, аж поки стирта не розхиталась і не перекинулась разом із Павлом і з усіма дівчатами. Але падаючи, стирта так сильно бабахнула, що було чути до найдальших околиць. Загавкали всі собаки. Прокинувся і старий Губенко. Бувши певен, що стався якийсь саботажний напад на економію, він схопив рушницю і, вискочивши на ганок, почав стріляти в небо і кричати «Гвалт!». При такій ситуації Павлові не залишалось нічого іншого, як утікати світ за очі, що він і зробив.

Чи це була видумка, чи таки справжня подія, я не можу сказати. У кожнім разі ми з великою цікавістю вислухали це оповідання про «аграрні безпорядки» в Грунях, тим більше, що воно, це оповідання, було розказане нам із великим мистецтвом. Можливо, що десь пізніше Остап Вишня описав цю подію. Я не читав усіх його творів і не можу сказати, як було далі.

Свою літературну роботу Губенко розпочав у Кам’янці на Поділлі влітку 1919 року. Одного дня він показав мені пару гумористичних рецензій на твори Михайла Семенка - «П’єро задається», чи «П’єро мертво петлює». Це сталося, мабуть, тому, що я безнастанно радив йому записувати все те, про що він оповідає, і таким чином випробувати, чи не має він письменницького таланту. Ці рецензії були дуже дотепно написані, і я був ними захоплений, а Губенко аж сяяв від щастя. Згадую це не тому, щоб показати, що я мав якийсь вплив на Губенка і тим приписати собі певну заслугу. Я певен, що Губенків талант проявився б за всіх і всяких обставин і умов. Раніше чи пізніше він примусив би Губенка взятись за перо, незалежно від того, чи хтось радив йому, чи не радив писати.

Свої гуморески Губенко друкував у місцевій газеті «Українська Громада», в органі есерівської партії. Робити з цього висновок, що Губенко був есером, звичайно, не можна. Можливо, що й був. У кожнім разі його в першу чергу і, може, навіть виключно цікавила доля України та чим скінчиться війна з Москвою, а не той чи інший соціяльний лад в Україні і внутрішня політика в ній. Це був чистої води патріот. Свої гуморески він підписував псевдонімом «Павло Гунський». І це ім’я було дуже популярне в Кам’янці. Дякуючи йому, газета була дуже читана, дарма що через брак добрих складачів та інших фахівців газетної справи робилася дуже не-охайно. Найкращим твором Павла Грунського було довше оповідання під назвою «Одруження», де автор піддав жорстокій критиці польсько-український альянс, на підставі відомого «Варшавського договору». Це оповідання появилося восени 1919 року вже під час окупації Кам’янця поляками. Одначе, оскільки мені відомо, воно не викликало з боку поляків ніяких репресій. Боюся, що це опо-відання і взагалі всі інші писан-ня, друковані в Кам'янці і підписані Павлом Грунським, пропали з приходом Москви.

Літом 1920 року Павло Губенко покинув Кам’янець і подався на схід. Прощаючись зо мною, показав мені банкнот на п’ять фунтів стерлінгів. Це було єдине його майно на непевну дорогу. Я не запитував, чому він їде на схід. Тоді багато так зробило. Політична ситуація була така, що майже не давала ніяких надій на успішний кінець нашої боротьби з Москвою. З дня на день зростала серед українців віра, що може українським комуністам (укапістам) удасться якось перебрати в Україні владу від москалів. Чи й Губенко був заражений такою вірою, я не знаю. Припускаю, що най-більшу ролю в його рішенні їхати на схід відограла звичайна туга за вужчим рідним краєм, за рідною Полтавщиною і рідним домом. Потім прийшла сумна, але передбачувана вістка, що його заарештовано та ув’язнено.

Остап Вишня мав, безумовно, великий письменницький талант, але він не мав під московською окупацією можливости сміятися з того, з чого треба було сміятися, і не мав права сміятися так, як би йому хотілося. Проте твори Остапа Вишні мають видатну вартість із боку мови. Видко, що автор не писав «на коліні», а ставився до свого діла з великим пієтизмом. У нього кожне слово пильно дібране, кожне речення пильно оброблене. Нема мовних «паразитів», як у багатьох інших словотворів, нема зайвих слів, але й нема недоговору, хіба що страх перед Москвою примушував його поставити крапку там, де мало прийти щире слово. Я думаю, що велика популярність Остапа Вишні була головним чином наслідком великої досконалости й краси його мови».