Очікує на перевірку

Іван Грозний

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Васильович (Грозний)
рос. Іѡа́ннъ Васи́лїевичъ
ст.-сл. Іѡанъ
Іван Васильович (Грозний)
Іван Васильович (Грозний)
Скульптурна реконструкція зовнішності Івана Грозного за черепом, виконана за методом Герасимова
Іван Васильович (Грозний)
Прапор
Прапор
 1-й Государ, Цар і Великий князь всієї Русії
Прапор
Прапор
16 січня 1547 — 28 березня 1584
(під іменем Іоанн І)
Коронація: самопроголошення 15 січня 1547
Попередник: титул започатковано
Спадкоємець: Симеон Бекбулатович (1575-1576) та Федір Іванович (1552-1553);
Володимир Андрійович (1553-1554);
Іван Іванович (1554-1581);
Федір Іванович(з 1581)
Наступник: Симеон Бекбулатович та Федір Іванович
Прапор
Прапор
 Великий князь Московський
Прапор
Прапор
3 грудня 1533 — 16 січня 1547
(під іменем Іоанн IV)
Регент: Олена Глинська (1533-1538)
Попередник: Василій III
Наступник: він же як Московський цар;
Симеон Бекбулатович (номінально) як Великий князь всієї Русі (1575-1576)
 
Ім'я при народженні: рос. Иван Васильевич
Народження: 25 серпня 1530(1530-08-25)
с. Коломенське поблизу Москви
Смерть: 18 березня (28 березня) 1584(1584-03-28) (53 роки)
Москва
Причина смерті: інтоксикація[d]
Поховання: Архангельський собор
Країна: Велике князівство Московське і Московське царство
Релігія: схизматик
Рід: Калитовичі (Юрійовичі)
Батько: Василь III
Мати: Олена Глинська
Шлюб:
  1. Анастасія Романівна Захар'їна-Юр'єва
  2. Марфа Темрюківна
  3. Марфа Собакіна
  4. Анна Колтовська[1][2]
  5. Анна Григорівна Васильчикова[3]
  6. Марія Федорівна Нагая[3]
Діти: Дмитро, Іван Іванович, Федір, Василь, Дмитро Углицький, Анна, Марія, Євдокія

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про: Іван IV (значення), Іван Грозний (значення) та Грозний (значення).

Іва́н Вас́ильович на прізвисько Гро́зний або Іва́н IV (рос. Иван (Иоанн) Грозный; 25 серпня 1530, с. Коломенське поблизу Москви — 18 (28) березня 1584(15840328), Москва) — великий князь московський з 1533 р., перший московський цар з 1547 року. Походив з роду Калитовичів, молодшої гілки роду Юрійовичів. Син великого князя московського Василя III та Олени Василівни Глинської, яка походила з українсько-литовського роду Глинських, нащадків темника Мамая. Увійшов в історію Росії як дуже суперечлива особистість: з одного боку — як жорстокий тиран і людина з хворобливою психікою[4], а з іншого — як реформатор і публіцист, автор літературних «послань» до різних діячів[5]. У сучасній Російській Федерації вважається національним героєм[6][7][8][сумнівно — обговорити].

За правління Івана Грозного почали скликати Земські собори, укладений Судебник 1550 року. Проведені реформи суду та управління, зокрема впроваджені елементи самоврядування на місцевому рівні (губна, земська і інші реформи). Після зради князя Курбського запроваджена опричнина. При Іванові IV вперше встановлені торговельні зв'язки з Англією (1553)[9] та Голландією, заснована перша друкарня у Москві. Підкорені Казанське (1552) та Астраханське (1556) ханства. У 1558—1583 роках велася Лівонська війна за вихід до Балтійського моря і вперта боротьба проти протекторату кримського хана Девлет I Ґерая. Після перемоги у Молодинській битві (1572) Московська держава укріпила за собою права на Казанське та Астраханське ханства, а також розпочала загарбання Сибірського ханства (1581).

Номінально (з 4 грудня 1533 р. по 18 березня 1584) правив найдовше серед усіх російських монархів — 50 років та 105 днів.

Ім'я

[ред. | ред. код]

Прізвисько «Грозний» дано йому тому, що у день його народження йшла гроза.

Титули

[ред. | ред. код]

Титулувався як "Царь Казанский и Астраханский, великий князь Владимирский, Московский".[10] Частковий (скорочений) його титул, який зазвичай цитують, звучить як: «великий князь Московський, Великий государ, Божою милістю цар і великий князь»[10] (послуговувався таким титулом з 16 січня 1547 р. до 18 березня 1584 р., крім 1575—1576 рр., коли «великим князем» був Симеон Бекбулатович).

Життєпис

[ред. | ред. код]

Дитинство і юність

[ред. | ред. код]
Цар Іоанн Грозний та ієрей Сильвестр під час великої московської пожежі 24 червня 1547 року. Худ. П. Ф. Плешанов (1855)
Василь ІІІ благословляє сина перед кончиною (гравюра ХІХ ст.)

Після смерті батька трирічний Іван залишився під опікою матері, яка була його регенткою. Проте замість того, аби за волею Василя ІІІ управляти країною при малолітньому княжичеві разом боярською Думою, куди входили брати покійного великого князя та двадцять бояр[11], велика княгиня наблизила до себе боярина Івана Телепнєва Овчину-Оболенського, котрий відтоді мав значний вплив на державні справи. Вона також провела ряд реформ (в тому числі грошову).

Княгиня Олена Глинська померла в ніч з 3 на 4 квітня 1538[12]. Її фаворит боярин Іван Телепнєв Овчина-Оболенський закінчив життя у в'язниці.

У 1538-1547 — до повноліття царевича — тривало боярське правління. Подальший розвиток боярського правління за усталеним поглядом відбувався за такою схемою: до влади прийшли бояри Шуйські (1538-1540), потім їх змінив «уряд» І. Ф. Бєльського (1540–1542), але палацовий переворот у січні 1542 знову привів до влади Шуйських (1542–1543), потім при владі були Кубенські (1544–1546), а в 1546–1547 — бояри Глинські[13].

Іван зростав в умовах палацових переворотів, боротьби за владу ворогуючих між собою боярських родів Шуйських та Бєльських. Вбивства, інтриги і насильство, що оточували його, сприяли розвитку його підозрілості, мстивості й жорстокості. Схильність знущатися над живими істотами проявилася в Івана вже в дитинстві, і щонайближчі схвалювали це.

У кінці грудня 1543 тринадцятилітній князь-сирота вперше показав свій норов — арештував одного із найвпливовіших бояр, князя Андрія Шуйського, та «велів його віддати псарям, і псарі взяша и убіша його, коли тягнули до тюрми». «І з того часу (зауважує літопис) почали бояри від государя страх мати»[14].

Одними із сильних юнацьких вражень царя були «велика пожежа» (див. Московська пожежа (1547)[ru]) і Московське повстання 1547. У вогні червневої пожежі загинуло 1 700 осіб. Тоді горів Кремль і різні церкви та монастирі[15]. До сімнадцятирічного віку Іван вже вчинив стільки страт і жорстокостей, що сприйняв спустошливу пожежу в Москві в 1547 як відплату за свої гріхи. У посланні до церковного собору 1551 р. він згадував: «Господь карав мене за гріхи то потопом, то мором, і все я не каявся; врешті-решт Бог послав великі пожежі: і ввійшов страх в душу мою, і трепет в кості мої, і збентежився дух мій»[16].

Столицею поповзли чутки, що в пожежі винні «лиходії» Глинські[15]. Після вбивства одного з них, родича царя, бунтівники з'явилися у селі Воробйовому, де сховався великий князь, і зажадали видачі інших Глинських. З великими труднощами вдалося умовити натовп розійтися, переконавши його, що їх у Воробйовому немає. Ледве небезпека минула, цар наказав заарештувати головних змовників і стратити їх.

Вінчання на царство. Військові походи і державні реформи

[ред. | ред. код]
Вінчання на царство Івана Грозного. Мініатюра Лицьового літописного зводу (друга половина XVI ст.)

Улюбленою ідеєю царя, усвідомленою вже в юності, стала думка про необмежену самодержавну владу. Ця ідея спиралася на створену за Василя III концепцію «Москви — Третього Риму», що стала ідеологічним підґрунтям московського самодержавства. Іван, зважаючи, що його бабуся по батькові Софія Палеолог була племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ІХ Палеолога, вважав себе нащадком римських імператорів.

16 січня 1547 в Успенському соборі Московського Кремля відбулося урочисте вінчання на царство великого князя Івана IV. На нього були покладені знаки царської гідності: хрест Животворящого Дерева, барми і шапка Мономаха.

Самопроголошення Івана царем не вплинуло на визнання за ним цього титулу тогочасним світовим співтовариством: вже з 1554 р. титул «імператора» визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета[17]); 1562 р. царський титул Івана був підтверджений соборною грамотою константинопольського патріарха[18] ; з 1576 р. Іван визнавався царем «всєя Русі» імператором Священної Римської імперії Максиміліаном II[17]. І лише Польща та Велике князівство Литовське, а згодом і об'єднана Річ Посполита, ніколи так і не визнали за Іваном IV царського титулу[17] та іменували його великим князем.

Царський титул дозволяв зайняти поважнішу позицію у дипломатичних зносинах із Західною Європою. Великокнязівський титул перекладали як «принц» чи навіть «великий герцог». Титул же «цар» або зовсім не перекладали, або перекладали як «імператор». Московський самодержець тим самим ставав врівень з єдиним у Європі імператором Священної Римської імперії.

З 1549 правив разом з Вибраною радою (окольничий Олексій Адашев, митрополит Макарій, князь Андрій Курбський, протопоп Сильвестр). У тому ж 1549 засновано Посольський приказ, очолений Іваном Вісковатим; починає формуватися приказна система управління Московського царства.

Іван IV провів ряд реформ, спрямованих на централізацію держави: земську реформу, губну реформу, перебудову армії. У 1550 прийнято новий Судебник Івана IV. У 1549 скликано перший Земський собор, 1551 — Стоглавий собор, що прийняв збірник рішень про церковне життя «Стоглав»[19].

Цар Іоанн IV відкриває перший Земський собор своєю покаянною промовою. Гравюра з рисунка К. В. Лебедева (1894)

У 1550—1551 особисто брав участь у Казанських походах. У 1552 підкорено Казань[20], потім Астраханське ханство (1556), в залежність від московитського царя потрапили сибірський хан Єдигер і Ногай Великий.

З 1553 встановлюються торговельні відносини з Англією (див.: Московська торговельна компанія).

Лівонська війна і встановлення опричнини

[ред. | ред. код]
Докладніше: Лівонська війна
Докладніше: Опричнина

У 1558 розпочав Лівонську війну за узбережжя Балтійського моря. Спочатку військові дії розвивалися успішно для Московії. До 1560 армія Лівонського ордена була остаточно розгромлена, а сам Орден перестав існувати.

Тим часом у внутрішньому становищі країни відбулися серйозні зміни. Близько 1560 цар порвав з діячами Вибраної ради і наклав на них різні опали; особливо жорстоким до боярства цар став після несподіваної смерті цариці Анастасії (7/20 серпня 1560), підозрюючи, що її отруїли[21]. На думку деяких істориків, Сильвестр і Адашев, розуміючи, що Лівонська війна не обіцяє Московії успіху, безуспішно радили царю піти на угоду з ворогом. У 1563 московські війська заволоділи Полоцьком, на той час великою литовською фортецею. Цар особливо пишався цією перемогою, здобутою вже після розриву з Вибраною радою. Проте вже в 1564 Московія зазнала серйозної поразки. Цар став шукати «винних», почалися опали і страти.

Парсуна кінця XVI — поч. XVII століття, т. зв. "Копенгагенський портрет" Івана Грозного[22]

Іван IV дедалі більше переймався думкою про встановлення особистої диктатури. У 1565 він оголосив про введення в країні опричнини. Країна ділилася на дві частини: території, що не входили до опричнини, називалися Земщина, кожен опричник приносив клятву на вірність цареві і зобов'язувався не спілкуватися з земськими. Опричники вдягалися в чорний одяг, подібний до чернечого. Кінні опричники мали особливі знаки відмінності, до сідел чіплялися похмурі символи епохи: мітла — щоб вимітати зраду, і собачі голови — щоб вигризати зраду. За допомогою опричників, які були звільнені від судової відповідальності, Іван IV насильно конфісковував боярські вотчини, передаючи їх дворянам-опричникам. Страти і опали супроводжувалися терором і розбоєм серед населення. Значною подією опричнини був новгородський погром у січні-лютому 1570, приводом до якого стала підозра у бажанні Новгорода відійти до Литви. Цар особисто керував походом. Були пограбовані всі міста на шляху від Москви до Новгорода. Під час цього походу в грудні 1569 Малюта Скуратов задушив у тверському Отрочому монастирі митрополита Пилипа, що намагався протистояти царю. Вважається, що число жертв у Новгороді, де тоді проживало не більше 30 тисяч осіб, досягло 10-15 тисяч.

Більшість істориків вважають, що в 1572 цар скасував опричнину. Свою роль відіграв напад на Москву в 1571 кримського хана Девлет-Гірея, що його опричницьке військо не змогло зупинити; були підпалені будівлі, вогонь перекинувся на Китай-город і Кремль.

У 1574 вдався до дивних дій — зрікся титулу царя-спадкоємця візантійського[23] і звів на нього Симеона Бекбулатовича, що пробув царем Московії та великим князем всієї Русі 11 місяців. Грозний у цей час оселився у скромній будівлі на Петрівці. У своїх посланнях Симеону Іван Грозний дотримувався пройнятих приниженнями формул звернень підданого до царя:«Государю великому князю Семиону Бекбулатовичю всеа Русии Иванец Васильев с своими детишками, с Ыванцом да с Федорцом, челом бьют»[24]. Фактично правителем держави залишався Іван Васильович, що потім повернувся на трон, а царя Симеона жалував великим князем Тверським. Причиною зміщення Симеона було названо «свавілля», який вчинив Бекбулатович, і полягало в тому, що він наказав знищити всі документи, на підставі яких церква володіла землями. За версією Акуніна цей «політичний маскарад» був організований як махінація, щоб відібрати землі церкви.[25]

Поділ країни згубно позначився на економіці держави. Величезне число земель було зруйноване і спустошене. У 1581, з метою запобігти запустінню земель, Іван запровадив заповідні літа — тимчасову заборону селянам йти від своїх господарів у Юріїв день, що сприяло утвердженню в Московії кріпацтва. Лівонська війна завершилася повною невдачею і втратою земель, що належали Московській державі. Об'єктивні підсумки царювання Іван Грозний міг побачити вже за життя: це був провал усіх внутрішньо- та зовнішньополітичних починань. З 1578 цар перестав страчувати. Майже в цей же час він наказав скласти синодики (поминальні списки) страчених і розіслати по монастирях вклади на поминання їх душ; у заповіті 1579 р. каявся у скоєному.

Періоди покаяння і молитви змінювалися страшними нападами люті. Під час одного з таких нападів 9 листопада 1581 в Олександрівській слободі цар випадково поранив свого сина Івана Івановича, потрапивши палицею із залізним наконечником йому в скроню, а через 11 днів той помер[26]. Смерть спадкоємця привела царя у відчай, оскільки інший його син, Федір Іванович, був нездатний керувати країною. Іван Грозний відправив у монастир великий внесок на поминання душі сина, навіть сам думав піти у монастир.

Іван IV Грозний попросив миру в короля Польщі Стефана Баторія за посередництва Папи Урбана VII,[27][28] в результаті перемовин була підписана Ям-Запольська угода.

Смерть

[ред. | ред. код]

Помер через затяжні хвороби (сифіліс, остеофіти) 18 березня 1584 за грою в шахи з князем Богданом Бельським (зятем Малюти Скуратова).

Підсумки правління

[ред. | ред. код]

Сучасник Грозного лютеранський пастор Павло Одерборн (? — 1608) у написаному ним з розповідей німців, що були на службі або в полоні московського царя, політичному памфлеті «Життя Іоанна Васильовича, великого князя Московії» (1585 р.), характеризуючи абсолютистські московські порядки тих часів, писав, що государя, рівного Грозному за тиранією, за авторитетом, за силою влади, він не знав серед його сусідів[29]. Подібні спостереження зауважують у своїх творах і інші сучасники Івана (Йоганн Таубе і Елерт Крузе[30], Генріх Штаден[31], Альберт Шліхтінг[32], Джильс Флетчер[33] та ін.).

Цар Іван Грозний просить ігумена Корнилія постригти його в ченці. Картина К. В. Лебедєва (1852—1916), олія на полотні.

Джильс Флетчер, мемуари якого в Російській імперії довгий час не хотіли видавати через критично правдиве зображення московського політичного побуту, писав, що «Спосіб правління у них (московитів) вельми схожий до турецького, якому вони, очевидно намагаються наслідувати, наскільки це можливо по становищу своєї країни і в міру їх здібностей в справах політичних» (гл. 7[34]). В історичній та історико-правовій літературі навіть існує думка, що "Реформи Івана IV були спрямовані на перетворення Московії за взірцем наймогутнішої держави того часу — Османської імперії. Проєкт Івана Пересвєтова[35] містив лише ідею цих реформ. Сама ідея порхала в повітрі досить давно, і перші кроки до її втілення були вжиті ще Іваном ІІІ. Однак реформи не зводились лише до простого переймання турецьких порядків. В їх перебігу мали місце інновації і відступи від взірця, як було, наприклад, з вимірюванням земель і виплатами поміщикам додаткового жалування. … Реформи Івана IV перетворювали Московію в «східну державу»[36]. Під впливом східних традицій в Московському царстві навіть сформувався культ поклоніння грізному цареві як богу[37].

Як зауважував М. Костомаров, «своє прізвисько „Грозний“ Іван IV здобув перш за все як тиран і деспот, котрий з'їдається сумнівами і підозрілістю …. <Грозний> все життя знаходився під впливом то тих, то інших, … (причому дуже часто впливати на тирана було найвірнішим засобом бути з часом ним же й замученим)»[38]. «Несамовитим тираном» називав Івана Грозного К. Ф. Рилєєв[39].

Іван IV увійшов в історію не лише як тиран. Він був одним з найосвіченіших людей свого часу, мав феноменальну пам'ять, богословську ерудицію. Він автор численних послань (в тому числі до князя Курбського), музики і тексту служби свята Володимирської Богоматері, канону Архангелу Михаїлу. Цар сприяв організації книгодрукування в Москві і будівництва храму Василя Блаженного на Красній площі. На початку 2000-х рр. навіть обговорювалася ідея канонізації царя[40], однак вона зустріла спротив тодішнього патріарха Московського і Всєя Русі Алексія II з огляду на те, що від царя постраждало багато церковників, в тому числі митрополит Пилип II (Количев)[41]. Сам Алексій II назвав намагання прихильників канонізації Івана Грозного канонізувати царя "спробами псевдоревнителів Православ'я канонізувати тиранів і авантюристів[42].

Цар Іван Грозний. Худ. В. М. Васнецов (1897) Іван Грозний у монастирі. Худ. В. Г. Шварц (XIX ст.) Митрополит перед кончиною Івана Грозного посвячує його в схиму. Худ. П. І. Геллер (не пізніше 1886) Смерть Івана Грозного. Худ. І. Я. Білібін (1935)

Правління Івана Грозного відбувалось війною проти свого народу, державним терором, використовуваним виключно для зміцнення особистої влади, а це, в свою чергу, впливало на моральну атмосферу в суспільстві. Існуюча суспільна мораль розкладалась легкістю розправи над людиною. Все це наклало серйозний відбиток на подальшу російську історію[43]. Політика терору, що проводилася Іваном Грозним, призвела до подій смутного часу і зміни правлячої династії в Московії.

Родина

[ред. | ред. код]
Докладніше: Дружини Івана Грозного
Іван IV запропонував Єлизаветі Тюдор вийти за нього заміж й просив переїхати до неї в Англію. Єлизавета на шлюб відповіла відмовою. Обурений, що королева знехтувала «нащадком римських імператорів», Іван IV, не церемонячись, у листі назвав Єлизавету «безсоромною дівицею, що засиділася в дівках»[44][45].

Точно невідома кількість дружин Івана Грозного, але, ймовірно, він був одружений вісім разів[46] (а якщо не брати до уваги його одноденний шлюб з княгинею Марією Долгорукою, то сім). Не рахуючи дітей, померлих у дитинстві, мав трьох синів. Від першого шлюбу з Анастасією Захар'їною-Кошкіною народилося двоє синів, Іван і Федір. Другою дружиною була дочка Кабардинського князя Марія Темрюківна. Третьою — Марфа Собакіна, несподівано померла через три тижні після весілля. За церковними правилами одружитися більше трьох разів заборонялося. У травні 1572 був скликаний церковний собор, щоб дозволити четвертий шлюб — з Анною Колтовською. Але в тому ж році вона була пострижена в черниці. П'ятою дружиною стала в 1575 Анна Васильчикова, померла в 1579, шостий, ймовірно, Василина Мелентьєва. Останній шлюб був укладений восени 1580 з Марією Нагою. 19 листопада 1582 народився третій син царя — Дмитро Іванович, який загинув у 1591 в Угличі.

№ Ім'я Дата народж. Весілля Припинення шлюбу Смерть Діти Портрет
1 Анастасія Романівна Захар'їна-Юрьєва 1530/2 3 лютого 1547 року 7 серпня 1560 Численні,
з них дорослі: Іван та Федір
2 Марія Темрюківна
(Кученей), княжна Черкеська 		1545/1546 21 серпня 1561 6 вересня 1569 Син, помер немовлям
3 Марфа Василівна Собакіна ? 28 жовтня 1571
Олександрова Слобода 		13 листопада 1571 не було
4 Анна Олексіївна Колтовська
(Анна Іванівна, інокиня Дарія) 		? після 28 квітня — травень 1572 вересень 1572 5 квітня 1626 не було
? Марія Долгорукая ? 1573 (?) 1573 (?) Існування її визнається не всіма істориками не було
(5) Анна Григорівна Васильчикова ? вересень 1574 — серпень 1575 (найімовірніше, січень 1575)
Олександрова Слобода 		літо 1575/6 кінець 1576 — січень 1577 не було
(-/6) Василіса Мелентіївна ? 1575 (?) до 1 травня 1577 (?) не пізніше 1578/79 (?) не було
(6/7) Марія Федорівна Нагая
(інокиня Марфа) 		? близько 6 вересня 1580[47] 18 березня 1584
(смерть царя) 		1611 Дмитрій Углицький

Окрім того, Іван IV безрезультатно сватався до англійської королеви Єлизавети та її племінниці, дочки лорда Генрі, Мері Гастінґс[48].

Сімейне дерево

Образ в культурі

[ред. | ред. код]

Постать Івана Грозного неодноразово привертала увагу літераторів, художників, скульпторів, кінематографістів та інших митців і використовувалась у народній творчості та масовій культурі (комп'ютерні ігри та ін.).

У народній творчості

[ред. | ред. код]
  • Численні російські народні пісні, героєм яких є Іван Грозний[49]

У художній літературі

[ред. | ред. код]

У живопису

[ред. | ред. код]

Десятки картин, присвячених Грозному та подіям його часу, які тісно з ним пов'язані, пензля таких митців як Ілля Рєпін, Віктор Васнєцов, Клавдій Лєбєдєв, Микола Нєврєв, В'ячеслав Шварц, Павло Плєшанов, Іван Білібін та ін.:

У скульптурі

[ред. | ред. код]

У театральних постановках

[ред. | ред. код]

У кінематографі

[ред. | ред. код]

Понад десяток документальних та художніх фільмів (різних жанрів), серед них:[57]:

У масовій культурі

[ред. | ред. код]

Хронологія основних подій життя і правління[59]

[ред. | ред. код]
Іван Грозний. Скульптура М. М. Антокольського (1871 р.)
  • 1530, 25 серпня — народження Івана IV Грозного
  • 1533, 3 грудня — смерть великого князя Василія III, батька Івана IV; початок номінального правління Івана IV
  • 1533—1538 — регентство великої княгині Олени Глинської; боярське правління
  • 1537, 2 травня — 1 червня — заколот князя Андрія Старицького (рідний брат великого князя Василія III, дядько Івана IV)
  • 1538, 3 квітня — смерть великої княгині Олени Глинської
  • 1542, 2 січня — прихід до влади боярського угрупування на чолі з князем Шуйським
  • 1542, 16 березня — поставлення в митрополити Макарія
  • 1543, кінець грудня — арешт і смерть князя Андрія Шуйського, очільника боярської партії
  • 1545 — перший казанський похід
  • 1546, 6 травня — страта князя Івана Кубенського і Воронцових
  • 1547, 7 (16) січня — вінчання Івана IV на царство, прийняття ним царського титулу
  • 1547, 3 лютого — одруження Івана IV з Анастасією Романівною Захар'їною-Юрьєвою(-Кошкіною) (померла 1560 р.)
  • 1547, червень — «велика» пожежа і бунт у Москві
  • 1547—1548 — другий казанський похід московських військ
  • 1549—1550 — третій казанський похід московських військ
  • 1549, лютий — скликання першого Земського Собору («Примирного»); створення системи приказів
  • Кінець 1540-х рр. — кінець 1550-х рр. — діяльність дорадчо-виконавчого органу при царі — «Вибраної ради»
  • 1550, червень — прийняття нового Судебника
  • 1550 — створення стрілецького війська
  • 1551, січень-лютий — «Стоглавий» церковний собор. Уніфікація церковного життя в Російській православній церкві
  • 1551—1552 — приєднання до Московської держави марійських земель
  • 1552, травень — початок третього казанського походу
  • 1552, 1 жовтня — ультиматум казанцям про здачу міста, початок штурму, руйнування стін Казані
  • 1552, 2 жовтня — взяття Казані; приєднання Казанського ханства до Московії
  • 1554—1557 — московсько-шведська війна
  • 1556, вересень — приєднання Астраханського ханства до Московії
  • 1556 — видання уложення про службу
  • 1558, січень — початок Лівонської війни
  • 1561, 21 серпня — одруження Івана IV з на Марії Темрюківній Черкесській (померла 1569 р.)
  • 1562, грудень — похід Івана IV на Литву
  • 1564, 30 квітня  — зрада і втеча до Литви лівонського намісника, князя Андрія Курбського
  • 1565, лютий — Земський собор у Москві, установлення опричнини
  • 1566—1568 — перебування на чолі Російської православної церкви митрополита Пилипа II (Количева)
  • 1566, 28 червня — скликання за наказом царя Земського Собору[60]. Протест земських дітей боярських проти встановлення опричнини
  • 1568—1576 — створення Лицьового Зводу  — значного пам'ятника літописання Московського царства
  • 1572, серпень — указ Івана IV про скасування опричнини
  • 1584, 18 березня — смерть Івана IV

Цікаві факти

[ред. | ред. код]
  • У 1557—1561 рр. на службі в Івана Грозного був український князь (козацький гетьман) Дмитро Вишневецький[61].
  • Іван IV, як вважають від часу смерті цариці Анастасії (померла 7/20 серпня 1560 р.) і до кінця своїх днів, хворів на сифіліс[62], що було наслідком безладного статевого життя царя.
  • За час опричнини в 1565—1572 рр. Іван IV фізично знищив за різними оцінками від 4 до 20 тисяч людей.
  • Після смерті 1572 р. польського короля Сигізмунда II Августа, кандидатура Івана IV розглядалася як нового польського монарха[63], однак польська магнатерія не погодилася обрати Івана IV королем через його домагання аби Польща і Литва навіки з'єдналася з Московською державою і польський трон був визнаний спадковим в династії Рюриковичів[64].
  • У додатковому указі 1582 р. до царського судебника статус офіційного покарання (додаткового до «биття батогом») отримало заслання[65]; постановлялось «лихова человека казнити торговою казнью (тобто бити батогом на торговій площі) да сослати в казаки в Украйные города»[66].

Див. також

[ред. | ред. код]

Видання творів

[ред. | ред. код]
S:
 Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Колтовская, Анна Ивановна // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона : в 86 т. (82 т. и 4 доп. т.). — СПб., 1895. — Т. XVA (30) : Коала — Конкордия. — С. 762. (рос. дореф.)
  2. ↑ Анна Алексеевна // Русский биографический словарь : в 25 т. — СПб., 1900. — Т. 2 : Алексинский — Бестужев-Рюмин. — С. 155. (рос.)
  3. ↑ а б (рос.) Пчёлов Евгений Владимирович,  Рюриковичи эпохи заката Московской династии на YouTube // История. РФ
  4. ↑ Психіатричний «портрет» Івана Грозного окреслив відомий російський психіатр П. І. Ковалевський (1849—1923), див.: Ковалевскій П. И. Іоаннъ Грозный и его душевное состояніе: психіатрическіе эскизы изъ исторіи. — 4-е изд.. — Харьковъ: Типографія М. Ф. Зильберберга, 1894. — 207 с. (7-е изд. — СПб. : М. И. Акинфеев и И. В. Леонтьев, 1901. — 369 с.).
  5. ↑ Див.: Послания Ивана Грозного. Подготовка текста Д. С. Лихачева и Я. С. Лурье. Перевод и комментарии Я. С. Лурье. М.- Л., 1951; Переписка Ивана Грозного с Андреем Курбским.- М.: Наука, 1979. (Серия: Литературные памятники.); Иван IV Грозный. Сочинения. — СПб.: Азбука, 2000; Иоанн Грозный. Царская правда / Сост., предисл., комм. В. Г. Манягина. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2009. — 320 с.
  6. ↑ Так 14 жовтня 2016 року йому відкрили черговий пам'ятник, цього разу в Орлі. Памятник Ивану Грозному открыли в Орле [Архівовано 18 жовтня 2016 у Wayback Machine.] (рос.)
  7. ↑ Грозный царь Иван Васильевич. Штрихи к портрету Ивана IV [Архівовано 9 грудня 2016 у Wayback Machine.]. (рос.)
  8. ↑ Мутья Н. Н. Иван Грозный: историзм и личность правителя в отечественном искусстве XIX—XX вв. — СПб.: Алетейя, 2010. — 496 с. — 1000 экз. — ISBN 978-5-91419-292-8. (рос.)
  9. ↑ Див. про це: Обзор сношений между Англией и Россией в XVI и XVII столетиях. — Санкт-Петербург: Тип. Имп. Акад. наук, ценз. 1854. — [2], 66 с.; Любименко И. И. История торговых сношений России с Англией. Вып. I. — Юрьев. 1912. Стр. IV, 1-192; Накашидзе Н. Т. Русско-английские отношения во второй половине XVI в. — Тбилиси: Изд-во ТГУ, 1955. — 156 с. ; Соколов А. Б. Навстречу друг другу. Россия и Англия в XVI—XVIII вв. // Яросл. гос. пед. ин-т им. К. Д. Ушинского, Студ. фонд Яросл. обл. — Ярославль: Верх.-Волж. кн. изд-во, 1992. — 300 [3] с.; Лабутина Т. Л. Англичане в допетровской России. — СПб.: Алетейя, 2013. — 272 с. (Серия: Библиотека Средних веков) та ін.
  10. ↑ а б Про титулатуру Івана Грозного докладно див.: Зуборева Г. Ф. Наименования московских царей XVI—XVII вв. (титулярий и неофициальные названия) // Вестник Московского государственного областного университета. Серия «Русская филология». — № 2. — 2010. — С. 80 — 81. У 1576 році імператор Священної Римської імперії Максиміліан II, бажаючи залучити Івана Грозного до військово-політичного союзу проти Туреччини, пропонував йому на майбутнє престол та титул «східного цесаря». Іван IV цілком байдуже поставився до «цесарства грецького», але став вимагати негайного визнання себе царем «всєя Русі», і імператор поступився в цьому принциповому питанні. Беззастережно титул «імператора» вже з 1554 р. визнавався за Іваном IV протестантською Англією (королева Єлизавета). З особливою наполегливістю Іван Грозний домагався визнання його царського титулу Польською та Литовською державами, однак ні ВКЛ, ні Польське королівство, ні об'єднана Річ Посполита ніколи так і не погодилися з цією вимогою. Див.: История дипломатии. Под ред. В. П. Потемкина [Архівовано 9 листопада 2013 у Wayback Machine.]. — М. — Л. : ОГИЗ, 1941. — Том 1. — С. 203.
  11. ↑ Див., наприклад: Кулюгин А. И. Энциклопедия российских царей. — М.: Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. — 448 с. — С. 231.
  12. ↑ Як писав німецький дипломат З. Герберштайн, велику княгиню отруїли недруги (див.: Сигизмунд Герберштейн. Записки о Московии. — М.: Изд-во МГУ, 1988. — С. 192.), хоча сам Іван IV ніколи не згадував про те, що її саме отруїли.
  13. ↑ Дворниченко А. Ю. Российская история с древнейших времен до падания самодержавия. Учебное пособие. — М.: Издательство «Весь мир», 2010. — 944 с. — С. 299.
  14. ↑ Платонов С. Ф. Иван Грозный. — Пг. : Брокгауз-Ефрон, 1923. — 160 с. — C. 10, див. також с. 40 — 41. Архів оригіналу за 4 липня 2015. Процитовано 19 січня 2014.
  15. ↑ а б Тарле Я. М. Государи российские. — М.: Цитадель-трейд, Вече, 2006. — С. 227.
  16. ↑ Цит. за: Казарезов В. В. Самые знаменитые реформаторы России. — М.: Вече, 2002. — 480 с. — С. 58.
  17. ↑ а б в Див.: История дипломатии. Под ред. В. П. Потемкина. — М. — Л.: ОГИЗ, 1941. — Том 1. — С. 203. [Архівовано 9 листопада 2013 у Wayback Machine.]
  18. ↑ Див., наприклад: Савва В. И. Московские цари и византийские василевсы: К вопросу о влиянии Византии на образование идеи царской власти московских государей. — Харьков, 1901. — С. 150.
  19. ↑ Про реформи докладно див. спеціальну монографію О. О. Зиміна (Зимин А. А. Реформы Ивана Грозного: очерки социально-экономической и политический истории России середины XVI в. — М. : Соцэкгиз, 1960. — 511 с. [Архівовано 27 травня 2014 у Wayback Machine.])
  20. ↑ Хованская О. С. Осада и взятие Казани в 1552 году: Историко-археологический очерк. — Казань: Издательство МОиН РТ, 2010. — 228 с. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 12 січня 2014. Процитовано 19 січня 2014.
  21. ↑ Див. профіль Івана Грозного на сайті Російського імператорського дому [Архівовано 13 січня 2014 у Wayback Machine.] (рос.)
  22. ↑ В 1677 р. цар Федір Олексійович передав картину данській посольській місії як подарунок королю. Тепер зберігається в Національному музеї Данії в м. Копенгаген // Таценко С. Духовная культура Москвы конца XV-XVI в. [Архівовано 27 травня 2014 у Wayback Machine.]
  23. ↑ Володимир Білінський. Країна Моксель, або Московія… — С. 286.
  24. ↑ Послання Симеону Бекбулатовича (1575). Архів оригіналу за 30 червня 2020. Процитовано 18 липня 2020.
  25. ↑ После Опричнины. Между Азией и Европой. История Российского государства. От Ивана III до Бориса Годунова. history.wikireading.ru. Архів оригіналу за 19 липня 2020. Процитовано 18 липня 2020.
  26. ↑ Марасанова В. М. История России до конца XVII столетия. — Ярославль: ЯрГУ, 2013. Архів оригіналу за 10 січня 2014. Процитовано 19 січня 2014.
  27. ↑ Яворницький Д. І. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний // В. Щербак (упорядник, автор передмови). Коли земля стогнала. — К.: Наукова думка, 1995. — 432 с. — С. 281. ISBN 5-319-01072-9
  28. ↑ у книзі помилково Урбана VIII
  29. ↑ Полосин И. И. Немецкий пастор Одерборн и его памфлет об Иване Грозном // Полосин И. И. Социально-политическая история. России XVI — начала XVII в. — М.: Издательство АН СССР, 1963. Архів оригіналу за 8 квітня 2014. Процитовано 15 травня 2014.
  30. ↑ Рогинский М. Г. Послание Иоганна Таубе и Элерта Крузе / / Русский исторический журнал. Кн. 8. — Пг., 1922. Архів оригіналу за 25 червня 2014. Процитовано 22 травня 2014.
  31. ↑ Штаден Генрих. Записки о Московии: В 2-х тт. М.: Древлехранилище, 2008. Т. 1: Публикация; М.: Древлехранилище, 2009. Т. 2: Статьи и комментарии.
  32. ↑ Новое известие о России времени Ивана Грозного. «Сказание» Альберта Шлихтинга. Пер. (по рукописи, предисл.), ред. и примеч. А. И. Малеина. — Л.: Изд-во АН СССР, 1934. — 62 c. Архів оригіналу за 29 березня 2014. Процитовано 22 травня 2014.
  33. ↑ Флетчер Дж. О Государстве русском. Изд. 3-е. [Вводная статья А. А. Титова. Пер. Д. И. Гиппиуса. Ред. Н. В. Калачева]. Предисл. К. М. Оболенского. — Спб.: А. С. Суворин, 1906. XXII, 138 с.
  34. ↑ Флетчер Дж. О Государстве русском. Архів оригіналу за 27 травня 2014. Процитовано 27 травня 2014.
  35. ↑ мається на увазі робота Пересвєтова «Сказание о Магмете-салтане» [Архівовано 27 травня 2014 у Wayback Machine.]
  36. ↑ Цит. за: Авдеев Д. И. Проблемы образования централизованного государства и восточные традиции в эволюции государства и права России XIV—XVII вв.: (историко-правовое исследование): автореферат диссертации … кандидата юридических наук: 12.00.01; Санкт-Петербургский государственный университет гражданской авиации. — Санкт-Петербург, 2008. — 20 с. — С. 9 — 10 (п. 8), також с. 19 [Архівовано 27 травня 2014 у Wayback Machine.]. Див. також: Егоров Д. Н. Идея «турецкой реформации» в XVI в. // Русская мысль, 1907. № 7. Отд. II. [Архівовано 27 травня 2014 у Wayback Machine.]; Об османском влиянии на Российскую государственность [Архівовано 27 травня 2014 у Wayback Machine.]
  37. ↑ Див.: Роменець В. А. Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 2006. — 1000 с. — С. 134—135.
  38. ↑ Цит. за: История государства Российского: Жизнеописания. IX—XVI вв. / Рос. нац. б-ка.— М.: Изд-во ≪Кн. палата≫, 1996.— 480 с. — С. 308—309.
  39. ↑ Рылеев К. Ф. Полное собрание сочинений / Под ред. А. Г. Цейтлина. — М.-Л. : Academia, 1934. — 908 с. — С. 154—155.
  40. ↑ Див.: Царь Иван Васильевич: Грозный или святой?: аргументы Церкви против канонизации Ивана Грозного и Григория Распутина / [сост. Я. Н. Козлов]. — М.: Издательский совет Русской Православной Церкви, 2003. — 54,[1] с.; К вопросу о канонизации царя Ивана Грозного и Григория Распутина. — Серпухов: Издательство Серпуховского Высоцкого мужского монастыря, 2006. — 166, [1] с.
  41. ↑ Див. профіль Івана Грозного на сайті «Kremlion.ru» [Архівовано 21 грудня 2013 у Wayback Machine.] (рос.)
  42. ↑ Див.: Царь Иван Васильевич: Грозный или святой?: аргументы Церкви против канонизации Ивана Грозного и Григория Распутина / [сост. Я. Н. Козлов]. — М.: Издательский совет Русской Православной Церкви, 2003. — 54,[1] с.
  43. ↑ Начало самодержавия в России. Государство Ивана IV (Грозного). Лекция. Составитель А. И. Кравченко (Тихоокеанский государственный университет). Архів оригіналу за 2 січня 2014. Процитовано 19 січня 2014.
  44. ↑ Первое послание Иоанна Грозного английской королеве Елизавете (1570). Архів оригіналу за 18 жовтня 2014. Процитовано 18 жовтня 2014.
  45. ↑ Цит. по: Пуздрач Ю. В. История российского конституционализма IX—XX веков: монография. — Спб. : Юридический центр Пресс, 2004. — 561 с. — С. 69.
  46. ↑ Див. докладно: Морозова Л. Е., Морозов Б. Н. Иван Грозный и его жены. — М. : Дрофа-Плюс, 2005. — 284, [2] с.; Детлеф, Йена. Русские царицы (1547—1918) / Пер. с. нем. Т. В. Григорьевой; вступит, ст. И. А. Воронина. — М.: ACT: Астрель, 2008. — 384 с. — С. 19 — 44.
  47. ↑ Маржерет Жак. Россия начала XVII в. Записки капитана Маржерета // Комментарии [Архівовано 13 квітня 2014 у Wayback Machine.]
  48. ↑ Див., напр., біографію Івана Грозного на сайті «Русские цари» [Архівовано 22 лютого 2014 у Wayback Machine.]
  49. ↑ Див. докладно: Вейнбергъ П. И. Русскія народныя пѣсни объ Иванѣ Васильевичѣ Грозномъ. Второе изданіе. — С.-Петербургъ: Типографія Б. М. Вольфа, 1908. — 206 с. Архів оригіналу за 23 вересня 2015. Процитовано 26 листопада 2014.
  50. ↑ Наприклад у виданні: Московское государство. Век XVI / Составление, предисловие и комментарии С. А. Елисеева. — М.: Молодая гвардия, 1986. — 608 с.
  51. ↑ Мордовцев Д. Л. Москва слезам не верит: Историческая повесть времен царствования Иоанна Грозного. Первое издание. — СПб.: «Русское книгоиздательство», 1910. — 74 с.
  52. ↑ Картина Якова Турлигіна «Митрополит Пилип викриває Івана Грозного» на вікіскладі. Архів оригіналу за 20 грудня 2014. Процитовано 26 листопада 2014.
  53. ↑ Авилов Михаил Иванович «Царевич Иван на прогулке». Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 5 листопада 2014.
  54. ↑ див.: Соколов-Скаля Павел Петрович. Взятие Иваном Грозным ливонской крепости Кокенгаузен в 1577 году // проект «Руниверс». Архів оригіналу за 22 червня 2020. Процитовано 19 червня 2020.
  55. ↑ Картина «Цар Іван Грозний» Андрія Шишкіна на офіційному сайті художника. Архів оригіналу за 5 грудня 2014. Процитовано 30 листопада 2014.
  56. ↑ Повна відеоверсія вистави на YouTube. Архів оригіналу за 21 січня 2020. Процитовано 7 жовтня 2014.
  57. ↑ IMDb: Ivan IV the Terrible of Russia in movies - a list by sp. Архів оригіналу за 17 квітня 2013. Процитовано 18 жовтня 2014.
  58. ↑ Повна версія фільму онлайн. Архів оригіналу за 29 жовтня 2014. Процитовано 29 жовтня 2014.
  59. ↑ Хронологію укладено на підставі видань: Флоря Б. Н. Иван Грозный. — М.: Мол. гвардия, 1999. — 403 (13) с. ил. — С. 398—400. — (Жизнь замечат. людей; Сер. биогр. Вып. 766). [Архівовано 1 лютого 2014 у Wayback Machine.]; Время Ивана Грозного. XVI век / Сост. М. Колыванова. — М.: ОЛМА Медиа Групп, 2010. — 256 с. — с. 241—251; Иоанн Грозный. Царская правда / Сост., предисл., комм. В. Г. Манягина. — М.: Алгоритм, Эксмо, 2009. — 320 с. — С. 310—314.
  60. ↑ На думку історика Б. М. Флорі саме цей Собор був першим Земським Собором, див.: Флоря Б. Н. Иван Грозный. — М.: Мол. гвардия, 1999. — 403 (13) с. — С. 398. — (Жизнь замечат. людей; Сер. биогр. Вып. 766). [Архівовано 1 лютого 2014 у Wayback Machine.]
  61. ↑ Історія України в особах: Литовсько-польська доба// Упорядник і автор передмови О. Русина. — К.: Видавництво «Україна», 1997. — С. 81.
  62. ↑ Маслов А. В. Тайна смерти Ивана Грозного // АиФ Архив [Архівовано 25 січня 2014 у Wayback Machine.], Згурская М. П. 50 знаменитых загадок Средневековья. — М.: Фолио, 2009. [Архівовано 10 лютого 2014 у Wayback Machine.]
  63. ↑ Подробиці про це див. у ст. Дербова: Дербов Л. А. К вопросу о кандидатуре Ивана IV на польский престол (1572—1576)// Ученые записки Саратовского университета, т. XXXIX. — Саратов, 1954.
  64. ↑ Уривалкін О. М. Історія України (середина XIII — середина XVII ст.): Навч. посібник. — К. : Кондор, 2005. — 284 с. — С. 101—102.
  65. ↑ Хавронюк М. І. Історія кримінального права європейських країн: Монографія. — К.: Істина, 2006. — 192 с. — C. 75.
  66. ↑ Уривалкін О. М. Історія України (середина XIII — середина XVII ст.): Навч. посібник. — К. : Кондор, 2005. — 284 с. — С. 104.

Література

[ред. | ред. код]
Іван IV Грозний
у сестринських Вікіпроєктах
П: Портал «Біографії»
П: Портал «Історія»
П: Портал «Росія»
d: Інформація у Вікіданих?
Родовід: Генеалогія на Родоводі?
CMNS: Іван IV Грозний у Вікісховищі?

Довідково-енциклопедична література

[ред. | ред. код]

Праці загального характеру

[ред. | ред. код]
  • Nørretranders, Bjarne. The shaping of czardom under Ivan Groznyj. — Copenhagen, Munksgaard, 1964. — 188 р. (англ.)
  • Веселовский С. Б. Царь Иван Грозный в работах писателей и историков: Три статьи. — М.: Ассоциация исследователей российского общества XX века, — АИРО–XX, 1999. — 80 с. (рос.)
  • Филюшкин А. И. История одной мистификации: Иван Грозный и «Избранная рада». — Воронеж: Изд-во ВГУ, 1998. — 352 с. (рос.)
  • Шмидт С. О. Становление российского самодержавства. Исследование социально-политической истории времени Ивана Грозного. — М.: Мысль, 1973. — 358 с.
  • Шмидт С. О. У истоков российского абсолютизма: Исследование. социально-политической истории времени Ивана Грозного. — M.: Прогресс-Культура, 1996. — 496 с. (рос.)
  • Шмидт С. О. Россия Ивана Грозного. Сборник статей. — М.: Наука, 1999. — 556 с. (рос.)
  • Колобков В. А. Митрополит Филипп и становление московского самодержавия. Опричнина Ивана Грозного: Монография. Под общ. ред. С. О. Шмидта, науч. ред. Г. П. Енин ; Рос. нац. б-ка. — СПб.: Алетейя, 2004. — 639, [1] с. (рос.)
  • Мутья Н. Н. Иван Грозный: историзм и личность правителя в отечественном искусстве XIX—XX вв.: Монография. — Санкт-Петербург: Алетейя, 2010. — 490, [1] с., [16] л. ил., цв. ил., портр.: ил. (рос.)
  • Бачинский А.А., Ерусалимский К.Ю., Козляков В.Н., Шварц И. Проект раздела Речи Посполитой между Россией и Священной Римской империей: Краковский столбец начала 1576 года [Архівовано 15 травня 2021 у Wayback Machine.] // Studia Slavica et Balcanica Petropolitana. — 2019. № 2 (26). Июль—Декабрь. С. 135-166.

Літописи та інші першоджерела російською мовою

[ред. | ред. код]

Повідомлення та спогади іноземців

[ред. | ред. код]
Іван Грозний показує скарби англійському послу Горсею.
Картина О. Д. Литовченка (1875). Джером Горсей — англійський дипломат, що особисто знав Івана Грозного і багатьох російських придворних. Спостережливий Горсей залишив цінні спогади про Московію XVI — початку XVII століть

Біографії

[ред. | ред. код]

Дослідження реформ Івана Грозного

[ред. | ред. код]

Праці про Лівонську війну

[ред. | ред. код]
  • Шапран А. А. Ливонская война. 1558—1583. — Екатеринбург: Сократ, 2009. — 528 с. (рос.)
  • Иван Грозный — завоеватель Полоцка: (новые документы по истории Ливонской войны) / Сост., подгот. к публ., вступ. ст. В. Ю. Ермак. — СПб.: Издательство «Дмитрий Буланин», 2014. — 484 с. (рос.)

Праці про опричнину

[ред. | ред. код]

Праці про особисте та сімейне життя Івана Грозного

[ред. | ред. код]
  • Морозова Л. Е., Морозов Б. Н. Иван Грозный и его жены. — М.: Дрофа-Плюс, 2005. — 284, [2] с. (рос.)
  • Детлеф, Йена. Русские царицы (1547—1918) / Пер. с. нем. Т. В. Григорьевой; вступит. ст. И. А. Воронина. — М.: Астрель, 2008. — 384 с. — С. 19–44. (рос.)

Праці історіографічного характеру

[ред. | ред. код]
  • Ельянов Е. М. Иван Грозный — созидатель или разрушитель? Исследование проблемы субъективности интерпретаций в истории. — М.: Едиториал УРСС, 2004. — 216 с. (рос.)
  • Шишкин И. Г. Отечественная историография истории управления в Российском государстве конца XV—XVI вв. (1917 — начало XXI в.). — Тюмень: Изд-во ТюмГУ, 2009. — 596 с. (рос.)(рос.)
  • Бушуев С. В., Миронов Г. Е. История государства Российского: Историко-библиогр. очерки. Кн. первая. IX—XVI вв. / Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина. — М.: Кн. палата, 1991. — 544 с. (рос.)

Дисертації та автореферати

[ред. | ред. код]
  • Горшков И. Д. Опричнина Ивана Грозного в описаниях современников-иностранцев (На примере сочинений Альберта Шлихтинга): Диссертация на соискание степени кандидата исторических наук: Спец. 07.00.02, 07.00.09. — Ярославль, 2005. — 264 с. (рос.)
  • Сайнаков Н. А. Личность царя в контексте опричного времени: историографические и методологические аспекты исследования. Автореф. дис. на соиск. учен. степ. к. ист. н.: Спец. 07.00.09. — Томск, 2005. — 26 с. (рос.)
  • Кромм М. М. Политический кризис в России 30–40-годов XVI века (борьба за власть и механизм управления страной). Автореферат диссертации на соискание ученой степени доктора исторических наук: Спец. 07.00.02 — Отечественная история. — Санкт-Петербург: Санкт-Петербургский институт истории РАН, 2010. — 47 с. (рос.)
  • Толчев И. А. Отражение взглядов Ивана Грозного на власть в социально-политической практике Московского государства 40–80-х гг. XVI в. Автореф. дис. канд. ист. наук. — Оренбург: Оренбургский гос. пед. ун-т, 2010. — 30 с. (рос.)

Посилання

[ред. | ред. код]

Відео

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Іван_Грозний&oldid=43692775